Довго спали вітри у ярах на припоні,
Довго тиша гнітюча полями повзла,
І стояли дерева німі на усонні.
Знемагала в пилюці вечірня імла.
І на трави не бризнули роси, мов перли,
Як рум’янець густий раннє небо залив.
І здавалось – життя задрімало, завмерло,
Заблукало в безмежжі неміряних нив.
І здавалось – нема ні початку, ні краю
Цій нудоті німій і нудній німоті...
Найстрашніше, мабуть тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по житті.
Та звелася з-за лиману
Хмара темно-сиза,
Полоснули ятагани -
Блискавки – донизу.
І вітри на перепутті
Загриміли цепом,
Розірвали свої пута
І помчали степом.
І озвалися долини
Гомоном знайомим,
І упала на коліна
Тиша перед громом.
І земля впилась водою,
Мов живою кров’ю
І обнявся сміх з журбою,
Ненависть – з любов’ю...
Гей, почуйте, добрі люди,
Заздрить мені треба:
Грім ударив мені в груди,
Грім з ясного неба.
